Місія — ЖИТТЯЇї захист — наш обовʼязок

Шлях до війська

Від думок «А що робити далі?» — до мобілізації минуло близько пів року. Три з них на вихідних проходила військову підготовку.

Яка була твоя реальність до війни?

Гарне, цікаве життя з улюбленою справою. І життя в рожевих окулярах, через які не бачила війни, що тривала з 2014, і не усвідомлювала загрози поруч.

Яка твоя реальність зараз?

Наповнена різними подіями. Формою і спідницями, бліндажами та шикарним ліжком, салатом в красивому закладі і сух паєм, з танцями під українські пісні і сльозами з болем в серці від загибелі побратима чи посестри. Різноманітна і головне повноцінна.

Історія з фронту

На ротації в Часовому Яру я записувала час кожного дрону FPV який літав в нашому секторі або якого об'являли в радєйку і за декілька днів вирахувала їх графік роботи. Знайшла місця по 10 – 15 хв без вильотів і це допомогло нам потім рухатись по вулиці. Виходити на евакуацію без втрат.

Ким мріяла стати в дитинстві?

Коневодом — займатись кониками.

Шлях до війська

Свій бойовий шлях почала наприкінці 2017-го в лавах 1-ї штурмової роти ДУК «Правий Сектор». До того вступила до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, працювала у Харківському Літмузеї та займалась культурним менеджментом — організовувала мистецькі заходи, фестивалі й освітні проєкти. У січні 2021-го приєдналася до ЗСУ — і досі на службі.

Яка твоя реальність зараз?

Люблю службу за те, що тут неможливо планувати — кожен день інакший. Наразі працюю на евакуації поранених, надаю догоспітальну допомогу й навчаю тактичній медицині. Медицину обрала через характер: завжди хотіла допомагати. А на війні це просто — не вмієш вбивати, вчись рятувати. Роботи вистачає: від фронтової допомоги — до інструкторства. І все важливе.

Історія з фронту

Одного разу на найгарячішій позиції рятувала бійця з важким осколковим пораненням руки. Він не думав про смерть чи евакуацію. Його лякало інше: «Скажи, чи вдасться врятувати руку? Бо мене жінка покине, якщо я буду інвалідом».

Що побажаєш українцям?

Щоб щодня, повертаючись додому, ми памʼятали, якою ціною це все дано. Пам'ятали імена тих, хто воює — і тих, хто вже не повернеться.

Допис Землячок про Анастасію

Шлях до війська

Після повномасштабного вторгнення я одразу почала шукати спосіб потрапити на війну. Через кілька днів знайшла добровольчий корпус, звільнилася з роботи, вручила кота сестричці — і поїхала. Вже на другий день мені сказали: або бойова медикиня, або додому. Я залишилася. І з того все почалося.

Яка була твоя реальність до війни?

До війни я жила звичайним, але різнобарвним життям: працювала нянькою, аніматоркою, адміністраторкою дитячої кімнати. Любила стиль, красиві сукні, свободу вибору. Часто почувалася заручницею обставин — але шукала себе, як могла. Подорожувала, читала, тікала в гори, де можна було просто мовчати й дихати. Там мені дихалося вільно.

Яка твоя реальність зараз?

Зараз я проводжу тактичні заняття, стабілізую поранених, займаюся лікуванням хлопців. Роблю, що можу. Роблю, що треба. Плачу, тримаюся.

Історія з фронту

18 березня 2024 року — найважчий день мого життя. На позиціях біля Часового Яру під обстріл потрапила моя найкраща подруга. Її евакуювали, я до останнього тримала зв'язок і вірила, що виживе. Але згодом прийшла звістка про її смерть. Я приїхала в морг, серед десятків тіл побачила її. Сиділа поруч, просила вибачення, ніби вона могла мене почути. Відтоді немає дня, коли б я не згадувала її. Вона була світлом. І я маю нести це світло далі.

Ким мріяла стати в дитинстві?

Дуже хотіла бути нянькою. І перукарем.

Шлях до війська

До війська приєдналася у 2022-му. Війна застала мене в онкоклініці в лісі, навпроти військової частини — вже о пʼятій ранку ми все чули й бачили. Я залишилася єдиним лікарем: мала продовжити лікування пацієнтів і організувати евакуацію. За дві доби ми організували евакуацію усіх пацієнтів з клініки будь якими методами,а вже потім вибирались самостійно (я і медсестри, санітарки) — уночі, через ліс, очікували під мостом на повороті у Васильків де нас на трасі підібрав мій друг. Після цього пройшла курси військової, вогневої й тактичної підготовки. Восени приєдналася до добровольчих батальйонів, потім — підписала контракт. І відтоді це моє "work & travel".

Яка була твоя реальність у цивільному житті?

У мирному житті я була лікарем-анестезіологом. Працювала в реанімації, інтенсивній терапії, операційних і протишокових палатах. <br>Із "жестячком" на ти — з 2014-го, спершу як медсестра, згодом як лікар.

Яка твоя реальність зараз?

Все те саме, тільки з амуніцією в 10–12 кг, постійною загрозою й без належних умов. Переважно працюю в авто — евакуюю тяжкопоранених. Інколи я командирка екіпажу й відповідаю за всіх: підлеглих, себе, пацієнтів. Навчилася водити під час роботи. До цього ніколи не сиділа за кермом.

Ким ти хотіла стати в дитинстві?

У дитинстві мріяла стати ветеринаром і відкрити готель для собак — люблю тварин більше за людей. Але після маминої поради стала лікарем. Не шкодую: моя робота важлива. Завжди мріяла подорожувати і досліджувати — навіть під час навчання обирала квиток замість вихідного. Куди завгодно, аби нове місце.

Допис Землячок про Олену

Шлях до війська

У 21 рік пішла служити. Майже всі близькі вже були на війні — хотілося допомагати фізично. Диплом із медичною освітою став моїм «квитком» на фронт. Подача у військкомат, сперечання, відмова — хотіла саме в бойову бригаду. Поїхала до друзів на Донбас, взяла відношення, і — та-даааам — мета досягнута!

Яка твоя реальність зараз?

Працюю медичною сестрою евакуаційного відділення і стабілізаційного пункту. Мій день — це медеваки: на точках перехоплення зупиняємо кровотечі, вводимо препарати, стабілізуємо поранених. А далі — транспортування: або до стабпункту, або одразу до шпиталю.

Історія з фронту

Ніколи не забуду хлопця з травматичною ампутацією стопи — одна з перших евакуацій. Коли він спитав: «А зможу я грати у футбол з сином?» — я відповіла: «Так. І ти живий — це головне». Він усміхнувся: «Чудово. Тоді я спокійний». У той день я зрозуміла, як наші люди вміють любити навіть у найгірші моменти.

Ким ти хотіла стати в дитинстві?

У дитинстві мріяла бути стоматологом. У підсумку маю фах фельдшера — і, може, це навіть краще. У цивільному житті була асистентом стоматолога й барменом. З 8:00 до 18:00 — пломби, з 19:00 до 4:00 — коктейлі.

Допис ГО “Землячки” про Яну

Шлях до війська

У 2018-му закінчила медколедж і працювала фельдшером на екстренці та медицині катастроф. До війська пішла у 2020-му — просто прийшла до ТЦК і подала документи. На мене дивилися, ніби на дивну: "Нащо молодій дівчині це треба?" Але я чітко знала, чому я тут.

Твоя реальність зараз та як проходить твій день?

Зараз я фельдшерка евакуаційного екіпажу — надаю допомогу до наступного етапу евакуації. Дні різні. Якщо це бойове чергування — відпочинок між виїздами, кава, короткі розмови. Якщо після виїздів — догляд за хворими, заняття з медицини, підготовка. Після кожного еваку завжди розбираємо роботу: що вдалося, що варто зробити краще. Це важливо.

Історія, яка описує твою реальність

Війна забирає цвіт нашої нації. У 2022-му на гарячому напрямку я забирала важкого пораненого, якого передала мені посестра Женя — бойова медикиня. Це був останній раз, коли я її бачила. Через кілька днів вона загинула. Їй було 25. Таких історій багато. І це — наша реальність, яку не всі бачать.

В які моменти ти пишалася собою найбільше?

Я пишалася собою завжди, коли вивозила важких поранених. Раніше мені здавалося, що я нічого не зможу і нічого не вмію. Один із таких моментів був тоді, коли побратим отримав поранення в шию, і тому зачепило сонну артерію. Я передала його живим, і коли вийшла з машини, зрозуміла: я можу. Я зробила все, щоб він залишився живим

Допис Землячок про Ангеліну

Де і як зустріла 24 лютого?

Повномасштабне вторгнення я зустріла в Харкові. Коли розбудила дитину й побачила в його очах страх і лють — сумнівів не було. Ми повинні зробити все, аби наші діти й батьки більше ніколи не бачили такого страху.

Чим ти займалася "до" та яка твоя реальність "зараз"?

До війни я була менеджеркою у великій компанії. Зараз я — сертифікований Combat Medic у спецпідрозділі. Також інструкторка з тактичної медицини. У моєму підрозділі — хлопці 2000 року народження. Ми не маємо права залишити цю війну їм. І точно не маємо права — своїм дітям.

Історія з фронту

Найстрашніше — везти маму на опізнання сина. Його не могли забрати з лісу майже 5 місяців. Вона ще сподівалась, що він у полоні. Тоді якраз вивозили тіла з Ізюму. Повний двір чорних пакетів. Страшний сморід. Вона впізнала його тату на клаптику вцілілої шкіри. І я бачила, як гасне остання надія в очах матері. Це неможливо забути.

Що першим зробиш після перемоги?

Після оголошення перемоги я з сином піду туром по мальовничим містам України.

Допис ГО “Землячки” про Тетяну